12 лютого 2025 р
Я їду нічним поїздом із Києва до Запоріжжя, міста на південному сході України, яке знаходиться приблизно за двадцять миль від фронту. Російським ракетам потрібно близько тридцяти п’яти секунд, щоб вразити місто, і вони забирають життя мирних жителів. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Росія окупувала частину Запорізької області. У вересні 2022 року російський парламент проголосив анексію регіону в цілому.
Цей фронт – це лінія, яка проходить через Запорізьку область, а власне через схід і південь України. Мій поїзд мчить на південний схід, до тієї лінії. Його пасажири, як цивільні, так і військові, знають, що лежить по той бік.
Зважаючи на характер російської окупації, українці борються не лише за своє життя, а за певну ідею життя на волі. На підконтрольних Росії частинах України вбивають або піддають тортурам кожного, хто проявляв будь-яку ініціативу чи був обраний на будь-яку посаду. Будь-яке вираження політичної думки, будь-яке зібрання чи щось, що виглядає як опозиція російській владі, призведе до тривалого ув’язнення в жахливих умовах.
Щоб потрапити у в’язницю, достатньо лише мати на телефоні український матеріал. Громадяни України в окупованих зонах повинні прийняти російське громадянство, щоб мати доступ до основних послуг, таких як школи. Дітей викрадають і відправляють на усиновлення в російські сім’ї. Вони будуть виховані ненавидіти землю свого народження. Можливо, ще гірше, вони виростуть у країні, де уряд весь час бреше про все, де ЗМІ весь час бреше про все, і це вважається нормальним.
Ці базові факти створюють інший тип існування по той бік лінії
Україна не є ідеальною країною, і, звісно, сама війна робить людей менш вільними. Кількість убитих і поранених, хоч і значно менша, ніж з російського боку, зростає з кожним днем. Українські чоловіки, хочуть вони цього чи ні, повинні служити в збройних силах. Навіть на неокупованій більшості території України російські ракетні атаки та атаки безпілотників є не лише смертельними, а й виснажливими.
Близько до фронту гірше, як от у Запоріжжі, куди я приїжджаю завтра вранці, чи Харкові, де був у вересні минулого року, тому що немає часу сховатися від ракет. Але всюди в країні ночі перериваються, і люди знаходяться в зоні ризику. Частину минулої ночі я провів у бомбосховищі в Києві, мене розбудила сирена відразу після того, як я ліг спати. Для мене це роздратування. Але для українців три роки недосипу дають віддачу. Потяг сьогодні ввечері відправився якраз під час комендантської години, коли люди повинні йти додому. Це теж певне позбавлення волі.
І, тим не менше, на цьому, українському боці лінії, люди живуть зовсім іншим життям, ніж під російською окупацією чи в Росії.
Українці говорять, що хочуть, і про війну, і про політику. Журналісти висвітлюють війну та пишуть про політику. Є страх, хоча менший, ніж ви думаєте; але це страх перед бомбами, ракетами та насильством з боку Росії, а не перед доносами чи гнобленням чи власним урядом.
Цього тижня в Києві у мене є дивне відчуття, що українці зараз живуть вільніше, ніж американці. У книжковому магазині, де я розмовляв з українським філософом про свободу, молода жінка поклала мені руку на плече і сказала «вибачте за США».
Є рядки, які мають значення. Якби я зробив якусь помилку і якимось чином опинився на російському боці кордону в Запорізькій області, я б, напевно, зник назавжди. Російська влада чітко дала зрозуміти, що думає про мене, застосувавши до мене санкції не раз, а двічі. (І, щоб було зрозуміло, для будь-якого американця зараз жахлива ідея їхати до Росії; вас просто викрадуть і утримають для можливого обміну на російського злочинця.) Якби я перетнув цю межу, навряд чи я повернувся б.
Українські потяги пунктуальні, і в них приємно. Справа не в тому, що мені якось незручно чи боюся. Рух у напрямку лінії просто замислює мене, як американця. Готуючись спати, я думаю, що американці теж мчать до лінії
Звичайно, американці вдома не входять до географічної Росії чи зони російської окупації; але ми мчимося до режиму російського типу. Я навіть не маю на увазі узгодження з російськими інтересами, той факт, що так багато членів або наш новий режим мають фінансові та емоційні зв’язки з Росією, або той факт, що чимало наших політик виглядає так, ніби вони розроблені в Кремлі. Це, звичайно, дуже поганий знак.
Але я маю на увазі щось глибше: трансформацію нашого суспільного та приватного життя.
Як і в Росії, ми дозволили померти місцевим газетам і місцевим ЗМІ. Як в Росії, їх місце зайняли кілька комерційних. Як і в Росії, медіа належать олігархам, які потім наближаються до влади або підкоряються їй (звісно, не всі медіа в Америці підкоряються, але надто багато).
Як і в Росії, наше повсякденне життя затоплено такою бурхливою рікою суперечливої брехні, що нам важко зрозуміти, де ми знаходимося, не кажучи вже про те, що нам робити.
Як і в Росії, президент, який підтримується олігархами та їхньою медійною владою, намагається принизити інші гілки влади. Виконавча влада прагне маргіналізувати законодавчу владу — назавжди — правлячи без ухвалення законів. Виконавча влада прагне маргіналізувати судову владу — назавжди — ігноруючи судові рішення. Такі речі, звичайно, вже відбувалися в Росії.
Російський уряд радіє таким змінам у США і приклав до них руку. Але проблема не в Росії. Проблема в нас. Це ніби ми сіли в поїзд, не думаючи про пункт призначення. Вікна затінені, а кондуктори мають свої цілі, які не мають нічого спільного з нашою гідністю, правами чи людяністю. Я переживаю, що ми не побачимо, як наближається та лінія, що ніхто не вийде, що ніхто не зупинить поїзд.
Я один американець у нічному потязі в чужій країні, яка воює, прямую в напрямку фронту, їду до міста, на яке нападає Росія. Але я знаю, що не переступлю межі. Наближається північ, і, якщо не брати до уваги стукіт коліс по рейках, усе спокійно. Я знаю, де цей поїзд зупиниться. Я їду з людьми, яких знаю, відвідую людей, яким довіряю, прагнучи зробити щось розумне — допомогти відсвяткувати відкриття підземної школи в Запоріжжі (Росія цілить школи ракетами, тому вони мають піти під землю, у буквальному сенсі).
Коли я закриваю планшет і лягаю спати, я почуваюся безпечніше, ніж кожен із вас, хто читає це, у Сполучених Штатах, і справді безпечніше, ніж я був би у Сполучених Штатах. Мій поїзд зупиниться через п’ять годин. Але Америка продовжуватиме завдавати ударів.
У вагоні спить український військовий. Подумайте про нього та про інших українських солдатів у моєму потязі, що їхали на фронт. Вони, у всіх сенсах цього слова, тримають лінію не лише за себе та свою країну, а й за всіх нас. Але якби вони здалися, це був би гірший і більш тиранічний світ. Вони вже три роки дають нам шанс залишитися на нашій стороні розмежування, і ціною жахливих втрат. У порівнянні з тим, що вони для нас зробили, ми для них зробили дуже мало.
Подумайте, які межі ви перетнете, а які ні. Можливо, вони не такі очевидні, як лінія на карті чи лінія окопів на фронті. Але ми не можемо робити вигляд, що їх немає. І якщо ми їх переступимо, ми вже не будемо собою.
Завершено 10 лютого 2025 року, поїзд Київ-Запоріжжя
Опубліковано 12 лютого 2025, Одеса
